Карпати… сезон дощів… Троє в бобіку…


read in english

БОСИЙ ПОХІД.

емоційний звіт гірського походу овечими стежками, продираючи ялівець із вертикального боку на г.Ребра

Інтродукція та ліричний засновок

У мене в пам’яті є кілька провалів та численні маленькі білі плямочки, тому не впевнений, що зможу відтворити точну послідовність моїх літніх пригод, але мій мозок викладеться як тільки зможе.

Відправив Таню на потяг, а наступного дня ми з Романом поїхали в Оране, що біля Чорнобиля, щоб зарендувати в місцевих мотоцикл для перевезення клієнтів у Зону відчуження. Але наш кустарний бізнес провалився – ніхто не згодився дати мотоцикл – більшість їздить без прав, а в бувалих вже конфісковували мотоциклі. Тому через загальний страх та стереотипи, а також нашу з Романом ненастирливість ми більше ніяких спроб не робили. Тож Роман поїхав до себе, де як виявляється успішно зайнявся проштовхуванням маминого товару(його мама шиє жіночу білизну). Тож тепер мій друг має чудову практику торгового агента. Він побував у Луцьку, Львові, Києві, Дрогобичі та Рівному, де самотужки ходив по всіх точках продажу білизни та намагався впарити свою. Через це я йому по доброму позаздрив. Він теж виявляється літо класно провів і цим трохи мене попустив, бо я думав, що провів найкраще і найнасиченіше літо, ніж більшість моїх знайомих. Далі він тиждень гостював у дівчини в Херсоні, де сім’я сприймала його як потенційного жениха. А з дівчиною познайомився в контакті – вона йому написала. У неї кохання, а в нього взаємність, вдячність, чоловіча спраглість, жадоба пізнання. Тож зовнішність все ж багато важить.

Далі я автостопом вернувся додому – було дуже екстримально: 45 хв стояв – потім бусик забрав до Житомира. Далі я вже не пам’ятаю всіх водіїв, тільки згодом був дощ, чувак, який поводився скуто, а потім завимагав грошей, але я йому так і прямо сказав: ‘у мене нема грошей’, та й клацнув дверцятами виходячи під дощ. Ні Житомир, ні Хмельницький мені не сподобалися. Совок без ізюминки. Тому більше я не хочу туди їхати на детальніший розгляд. Далі десь в тернопільській області мене викинула з жигульки бригада селян-кумів, які судячи з розмов, ‘рішали’ якісь дуже важливі проблеми. Поволі наближався вечір, а траса просто вимерла. Їжачок наближався до кінця – 25 км до бучача, а завтра зранку я вже мав вести у похід народ. Тому я твердо вирішив йти до бучача цілу ніч, а на світанку пердолити на автобусі до Франика, а там злізти і відразу тирлигатися невиспаним і загнаним в 4-денний похід. Ото би був переполох у кишечнику

Але завдяки моїй автостоперській жилетці мені десь через 2 год ходи зупинився веселий дядько далекобійник з тернополя(на сході і в центрі далекобійники менш культурні). Ми з ним весело теревенили в перервах між моїми мікроснами. На асфальті повз мелькали лисиці та здохлі розчавлені тіла пішоходів-лузерів-їжачків.

Зав’язка, кульмінація, розв’язка, фертик.

Я висадився на поверхню Франика десь опівночі в районі каскаду і за годинку дочмирив додому, де смачно набив кендюха і заморив Морфея. І вже зранку на вокзалі мене чекала чергова скеля реального життя, яка дробить ілюзії та робить дорослішим: із десяти людей приїхали тільки Роман та Дмитро із Жмеринки(бомба – не чувак). На пероні божевільна поетеса із манією величі розміром із земне ядро читала нам свій посередній віршик. Далі скотовозка, де ми душилися від сміху, а сусідні дівчата теж за животи бралися, коли ми розпочали змагання, хто довше зможе не дихати, що переривалося надривним реготом-порсканням. …. і ось ми вже напилися водички в господарки гірської хатини за милю від села і розпочали босий похід – хлопці не взяли змінки і для них це було вимушеною необхідністю. А я після першого солідного болота уподібнився товаришам. І це було воістину болюча крутизна. Я страшенно радий, що ми майже весь перший день йшли босяком. Це і плоскостопість лікувало і масаж робило і надихало(рвало груди). На ніч ми підійшли до річки Бистрець і в дуже затишному місці на березі під яблунею розбили табір. Сокира зацюкала, ноги забігали за дровами, туалетний папір спалахнув, облизав казан і наші 1.5 кг грибів почали варитися, очікуючи кумпанії гречки. Вечеря вийшля смачнезна – під шум річки і карпатське повітря, перемащене враженнями та сподіваннями…..ранок впав на голову похмурими небесами. Босий похід продовжувався. Після тривалих пригод та поневірянь ми підійшли впритул до гори Ребри, де бо’зна з якого боку мала бути нормальна стежка, як виявилося потім. А так, то я чітко бачив стежку і запропонував хлопцям, але вони вирішили напоперек вилізти із будь-якого боку. Яка ж різниця, мовляв, адже здалеку виглядало, що це зовсім легко. Після 20 хвилин вилізання я збагнув, що моя стежка то є справжнісінький струмок, який вимивши глину, оголив каміння так званої стежки. Ще через 10хв я почав молитися, совгатися по болоті, зсуватися, вириваючи траву з болотистих берегів струмка. І що найгірше – я мав свій 75-літровий рюкзак, вага якого відхиляла мене вниз і тому я мусив плазувати на чотирох, а іноді й на животі. Майже без перепочинків, тому що страшно було розігнутися, та й стати чи сісти не було як, – я нарешті видерся на гору. Я був найближче до смерті за весь період свого життя. Відчуття коли нарешті вилізаєш на пологішу ділянку вершини просто не передати. Дзвоню хлопцям…зв’язку нема. Але дідівським методом ми догукалися і я втішився, що всі ми живі та ще й на горі. Чесно кажучи, коли лізеш один, то страх просто опускає на коліна та притискає до землі. Ти починаєш накручувати думки в свідомості і тобі стає страшно по самі лікті. Я знайшов хлопців у ямі над обривом вершини, які блаженно лежали ібо вилізли. Наші розмови і зустріч була тепла і соковита. Було чим поділитися. Таке кожен рік не переживаєш… видимість стала геть нікудишною..дощ посилився…навколо туман – ми пішли на право згідно з картою, але фактично наосліп. Почали спускатися..з нами почала спускатися на землю темрява. Стежки то з’являлися, то зникали. Через деякий час ми збагнули – стежки нема!! Ми вже давно йдемо тваринячими доріжками. Почали форсувати річку, претинати її туди-сюди кілька разів, зважаючи де легше було просуватися вперед. Ніч завершила падіння. Виснаження піднімалося до критичної точки. Ми опинилися заручниками в річки, яка внаслідок численних потічків стала дуже великою та бурхливою. Перехід став неможливим. ми опинилися на краю крутого берегу річки під кутом десь 60-70 градусів. Внизу бурхлива вода, вгору лізти майже нереально – тяжкі рюкзаки, гнилі обвалені колоди у ніби тропічному лісі, де дерева просто падають собі від старості та гниють, не поспішаючи, бо людиною тут і не пахне. Дмитро пішов попереду намацуючи шлях. Я йшов другий. Позаду мене раз-по-раз чулося гупання та глухі удари – то Роман йшов із моїй важезним габаритним рюкзаком і щоб не звалитися в річку зацюкував(забивав сокиру в колоду), щоб триматися, бо гілля від постійного дощу, який схоже йде в цих місцях кожного дня роками, було дуже слизьке, як і повалені дерева, що лежали на шляху. Це було небезпечніше і крутіше, ніж реаліті-шоу. Це дотягувало до рівня пригодницького фільму. Важко сказати, що ми тоді відчували. Ми вже всі зрозуміли, що заблудилися. Моя ідея про те, що треба рухатися за течією річки і вона неодмінно доведе нас до села відірвалася, як гієна останній шмат м’яса від туші відриває.

Рухатися далі в дощ, по крутому схилу, натемно, вибившись із сил було марно. Рішення розбити табір визріло само собою як життєва необхідність. Ми піднялися вище поповзом наче черви і знайшли непогану галяву – насправді болото, вкрите соковитим, м’яким мохоом, наскрізь просоченим дощами. На низ постелили дощовики, бо водонепроникне дно намету би не врятувало в такому тропічному вологому пралісі. Далі було печиво. Мокрий одяк геть! Сухий одяг на себе! Сон! Дощ цілу ніч. Зранку знову дощ. Ми одягнули мокрі до нитки шкарпетки, капці та штани. Почали збирати намет, але перед цим відбулася ціла драма. Ми доїдали останні сухі припаси – кілька банок сардин та сардельки. Коли залишилося 2, то вирішили грати на чувачі кому дістануться. Я залишився в дурнях і стараючись приховати, жадібно дивився як ці 2 покидьки наминали м’ясце ковбаски. І аж після цього почалися мокрі штани. На військовій раді порішили підніматися вгору і повертатися назад до місця, де був вказівник із розвилкою і повертати на іншу дорогу. Десь 2-3 год ми чергуючи важкий наплічник дерлися через гнилі трупи дерев, повалені так незручно, що це ледь не гасило енергії та розпалу дістатися нарешті до вказівника. На вершині знову туман – видимість нуляча. Пережили радість свідчення цивілізації – аве вказівник! Але перед цим дерлися ялівцем- я поздирав ноги наніц. Але ці бойові поранення мене бадьорили та додавали звитяги. Ми десь 200 м дерлися гущею колючого ялівцю, спиваючи крапельки дощу із гілочок ялинок. Спрага мучила страшне, а вода давно закінчилася. але в горах дощова вода з листочків надзвичайно смачна та чиста. Нам цього стало для втамування спраги і щастя.

Похід продовжувався. Ми далі йшли навмання, бо озера Несамовите – нашого орієнтира в 0 видимиість нігде не було. Тому ми зовсім заплуталися – карата казала 1, а ми бачили інше. Але ось туман розійшовсь трошки і вдолині ми побачили гігантське озреро, яке вчора нам заступили хмари та дощ. Його не побачити було просто не можливо. Ось такий туризм в сезон дощів. Далі зустріли кілька туристичних груп і вже точно знали що ми на правильному шляху. Гнані голодом, мокротою штанів та почворкуванням капців, вгинаючись під вагами рюкзаків ми дибали до Дземброні. І ввечері по десятій ми вже були в селі. Ми пройшли за 6 год те, що екіпіровані хлопці, що ми їх зустрічали по дорозі шльопали 1.5 дні. По дорозі ми натрапили на ферму-колибу. Де підживилися бринзою, вурдою та смачним теплим молокою. Ох, яке в дощ жадане тепле молоко! Далі просто збігли в село, зловили жіночку, та подзвонила в магазин, нам відкрили – ми перебралися в сухе – хто що мав, накупили хліба та халви та пішли ночувати в недобудований дерев’яний двоповерховий особняк. Вилізли на 2 поверх і під звуки ударів крапель об траву, під шум ріки та у присутності кажана ми розбили табір, розвісили по стінах сушити мокрі речі. Нарешті смачно та добре попоїли і вляглися. Ранок зустрів нас чуть не інвалідністю. Коліна та стегна маже не слухалися. Понаднормовий критичний спуск дався в знаки. Ми ледве піднімали ноги і насилу перебирали ними. Але згодом розходилися. Далі був чувак, в якого виторгували за 60 грн, щоб довіз до найближчої залізничної станіції. І от їдемо ми в бобіку – всі на задньому сидінні, познімавши мокрі шкарпетки та дріботюляючи викислими пальцями ніг. На переді їде жінка шовера. Попереду річка розмила берег і вийшла на дорогу десь на 40 м. Колеса почали ховатися в воду. Жінка просити допомоги в Боженьки. Бобік перекособочився, але рух продовжив. Колеса втопилися…в кабіну почала набиратися вода. В жилах адреналін заводить мозок. Справжні бойові дії. Пригоди те що треба – якраз відповідно до найкращих очікувань. Ми з Дмитром обмінюємося блискучими, вогненними поглядами. Екіпаж завівся пане водій!!! Але тут бобік забоксував. Ми повилізали і майже по пояс у воді почали пхати, водій підключати ще передній привід. Але їхати вперед відмовився. Позаду жителі бусика мурашиними зусиллями намагалися збудувати загату і тоді проїхати. Сміх та й годі. Тож бобік здав назад і вибачився, а ми побрели майже по пояс у воді, слухаючи як ломить кістки та болять пальці від холоду. 7 км до села, що нам треба. Автобусна зупинка- дмитро десь відійшов і ми пропустили автобус. Смачнюще українське печиво – автобус. Ми засіли і не доплатили чуваку десь 30-40 грн. Але він то нормально сприйняв. І ось ми у Франику. По дорозі ми ще також бачили як кілька бригад МНС-ників їхали туди, де ми з бобіком застрягли. А люди ловили рибу саками біля берега, яку прибила повінь. В автобусі люди дзвонили знайомим і ширилася атмосфера надзвичайного стану через повінь. При в’їзді до Франика з якогось боку перекрили міст.

Дмитро взяв квиток до Києва, ми пішли на смачну дешеву піцу і я провів бліц-екскурсію. Далі сімейне фото на вокзалі, тепле прощання і ми вже з Романом в мене дома їмо бульбу, зварену моїм меншим братом. Далі сон і опівночі ми вже тирлигаєм до Ковбаса, де залишили Романові намети, а відтак на вокзал і Роман додому, а я – теж. Подорож була те що треба. Саме таких пригод людині треба в житті.

2 thoughts on “Карпати… сезон дощів… Троє в бобіку…”

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s